Я познайомилась з своїм Сонечком-Лікарем 11.12.07р, коли прийшла до нього лікуватись. Зі мною прийшов мій хлопець А, з яким на той час я зустрічалась 3,5 р. Це був А День народження і він попросив мене сходити до лікаря так, як в мене трішки були проблеми. Коли я зайшла в кабінет і побачила Його, зрозуміла, що це і є любов з першого погляду, це оте МОЄ. Я вийшла за пару хвилин зовсім іншою людиною, я була налякана і шокована, розуміла, що з А кінець і не потрібно його мучити. Я не обманювала А і сказала, що справді закохалась і мені дуже страшно від того, що я безсила. Ми розійшлись буквально за 2 тижні. На душі було дуже моторошно, адже я залишилась зовсім сама, засинала і просиналась з думкою про Лікаря, вірила в казки і в наше майбутнє. А довго ходив за мною, п росив повернутись і дати йому 2 шанс, але на жалості далеко «не заїдеш» Я приходила до нього на прийом протягом двох тижнів день-у-день і рахувала хвилини, які так швидко злітали. Коли я закінчила лікування, він попросив, щоб я залишилась поговорити. Ми сиділи під його кабінетом і говорили про все і ні про що. Він зізнався, що в нього є дружина і син, але… Ми зустрічались більше ніж півроку, ми раділи одне одному, як діти, разом мріяли, гуляли разом із сином, любили, але ніколи нічого одне одному не обіцяли. Я не вимагала нічого, кожного дня боялась втратити. Я розуміла, я не маю права його любити, хотіти, бачити, але не робити цього я була не в силі. Ми пробували розійтись, але не витримували більше трьох днів. Він приїжджав, обнімав , мовчав годинами, а я плакала і просила вернутись додому, до сина.
З дружиною у них були проблеми ще до зустрічі зі мною, але про це мені розповіла його дуже хороша знайома.
Одного дня, з сльозами на очах і затамувавши подих, я попросила його більше не приїжджати. Ми розійшлись по телефону, інакше ми б не відпустили одне одного. Він мовчав, сказав тільки одне: «Ти найдороще , що в мене є…» але розумів, що на даний момент іншого виходу нема: у нього зовсім інше виховання і манюня-синочок, якого він любить більше за життя.
Він зник, а я не знаходила собі місця. Уже минуло півроку, а я ще більше його кохаю, стараюсь забути, але не виходить. Я не перестаю вірити в наше майбутнє, в своїх 23 я вірю в казки, хоча раніше я була холодна, строга і недоступна. Впродовж всього часу в розлуці я старалась незамітно бути в курсі подій: що з ним відбувається, як його робота, як він себе почуває і т.д.
Приблизно через 4 міс. після того, як ми розійшлись я зустрілась з його дружиною, яка представилась по телефону зовсім по-іншому. Вона доказувала мені який він поганий, яка він падлюка і , що в нього є інша, яку він обожнює, але причиною всьому є Я. Вона просила, щоб я не говорила йому, що ми бачились, але я не з тих людей, які ховають голову в пісок У мене був шок, після якого я з дурі наговорила йому багато неприємних речей…Він мовчав, а я сказала, що більше в його житті мене не буде, нехай ніколи не розчаровується в людях, яких любить. Пройшло ще 3 міс. і знову мені нагадують про нього: розводиться і живе в батьків ще після того, як я пішла.
Я пробувала дзвонити, але він не відповідає, писала, що хочу зустрітись і поговорити, щоб назавжди піти, якщо я йому заважаю жити, але у відповідь тиша…
Наскільки я сильна, настільки я безсила перед ним і почуттям до нього. Я не реагую на інших чоловіків, мені не потрібен інший. Я не шкодую ні про що, це були найщасливіші хвилини в моєму житті з найріднішим і близьким чоловіком. Чи допустила б я це вдруге?
І не тільки вдруге… Я так і нічого не розумію, але не перестаю і далі вірити в наше майбутнє.